Загальне
Мельник Ю.В., Бороденко Н.Д., Богданова Н.В.
Університет новітніх технологій
Деякі проблеми організації дистанційного навчання в ВНЗ
В даний час дистанційне навчання (ДН) знаходить все більш широке застосування на різних рівнях освіти. Це пов'язано з тим, що дистанційне навчання, як інноваційний освітній процес з використанням інформаційно-комп'ютерних технологій, допомагає тим, хто навчається реалізовувати власні освітні цілі, спрямовані на розвиток особистості.
Загалом, при дистанційному навчанні у ВНЗ, навчальний процес організовується таким чином, що навчальна програма базується переважно на самостійному навчанні студента. При цьому він часто зовсім відділений від викладача в просторі або в часі, а їх взаємодія здійснюється на основі педагогічно організованих інформаційних технологій, перш за все з використанням інформаційних комунікацій.
Важливою особливістю дистанційного навчання можна вважати наявність у студента здатності до самоосвіти і вищої, ніж при очній формі навчання, мотивації до навчання. Компенсувати недостатню мотивацію студента суворим систематичним контролем з боку викладача не завжди доцільно.
Найбільш придатною моделлю для ВНЗ в сучасних умовах, як показує вже накопичена практика, є інтеграція очних і дистанційних форм навчання.
Більшість традиційних лекцій, семінарів та тренінгів найбільше запам'ятовуються не знаннями, які отримуються, а емоціями, які відчувалися в процесі навчання. Це важлива складова навчання. Якщо можливість очних зустрічей ВНЗ передбачена, то їх варто активно використовувати, тому що особистий контакт з викладачем може бути дуже корисний. Якщо немає – варто активно розвивати вбудовані в навчальний процес відеоконференції. Але це дорожче технічно і не всім студентам доступно з фінансових міркувань.
Слід акцентувати увагу на тому, що в сучасних умовах викладача не замінюють комп'ютерами і новими інформаційними технологіями, а лише змінюють його роль.
В системі дистанційного навчання тютор грає набагато більшу роль, ніж викладач в стандартних навчальних програмах. Він бере безпосередню участь в розробці та коригуванні навчальних програм, особисто веде кожного свого студента, різниця між якими по рівню засвоєння знань в межах групи може бути суттєвою. Це потребує значно більшого часу, що повинно знаходити своє відображення у навчальному навантаженні викладача.
Важливою якістю тютора є вміння проводити навчальні консультації і мати навички психологічної підтримки студента. Практика показує, що блискучий викладач в аудиторії часто не може бути тютором в системі дистанційного навчання.
Викладачі старшого віку володіють власною, відпрацьованою роками, сталою (далеко не поганою) системою навчання, а дистанційне навчання потребує від них перероблення, адаптації або докорінного перегляду напрацьованих підходів.
Проблемою є недооцінка можливостей дистанційного навчання викладачами старших вікових груп. Більшість педагогів вважають дистанційну освіту, як, втім, і заочну форму навчання, неповноцінною, так як під час дистанційного складання тесту або іспиту неможливо відстежити дії студента. Дуже складно об'єктивно дати оцінку знань людині, яка під час складання тесту або іспиту може використовувати інтернет, навчальні матеріали, допомогу третьої особи. Хоча ця проблема вирішується, наприклад, застосуванням веб-камери, вона є суттєвим гальмівним фактором.
Крім цього, важливою проблемою є небажання викладачів постійно відстежувати новітні технології дистанційного навчання з причини їх великого, а часто і надмірного навантаження.
Є певні труднощі реалізації комунікаційного зв’язку в сучасних умовах з боку викладачів, особливо «старої» школи, які важко сприймають перенесення навчальної аудиторії в віртуальний простір. Викладачу, особливо молодому, легко може даватись технічний бік комунікацій, але часто не вдається реалізувати ціннісно-орієнтаційну (передачу суспільно-значущих і професійно-важливих норм і цінностей) та спонукальну (підтримка та мотивація діяльності студента) цілі спілкування між викладачем і студентом.
При дистанційній формі навчання треба враховувати певні комунікаційні обмеження, а саме [1]:
- певна ізольованість студента в віртуальній академічній групі;
- обмеження, що перешкоджають розвитку групової комунікації, групової єдності;
- технічні засоби групової комунікаційної діяльності викладача і студента створюють штучний і неповноцінний, в традиційному розумінні, комунікативний простір;
- невміння точно й зрозуміло висловити свої думки, особливо в чатах і коротких повідомленнях;
- труднощі короткого формулювання та стислого аргументування своєї позиції під час навчального процесу, особливо у чатах та відеоконференціях.
Основа дистанційного навчання письмова, що обмежує студента викладати свої знання в словесній формі. Недостатня кількість практичних (лабораторних) занять, також, має негативний характер як для студентів, з точки зору отримання повноцінних знань, так і викладачів, які відносяться до практики як закріплення теоретичних знань.
Викладачі від 60 років і вище, які мають багатий методичний досвід застосування у своїй роботі традиційних технологій навчання, але зі зрозумілих причин не вивчали свого часу комп’ютерні технології, часто мають проблеми з комп'ютерною тривожністю, страхом роботи з комп'ютером. Часто робота системі дистанційного навчання проходить в позаробочий час, коли здатність продуктивно працювати у викладачів старшого віку вже знижена [2].
Далеко не всі викладачі старшого віку можуть упоратись з інтерфейсом сучасних комп’ютерів які перенасичені елементами управління. Для їх ідентифікації та запам’ятовування послідовності дій потрібно багато часу, що породжує певну нервову напруженість. Часто просто соромно зізнатися в поганому володінню комп’ютером чи нерозумінні того що треба зробити.
На кафедрах часто обмаль або відсутні викладачі які володіють методами дистанційного навчання, тобто проконсультуватись чи просто отримати кваліфіковану пораду є проблематичним, що також не сприяє зацікавленості в ДН.
Викладачі різних дисциплін в ВУЗах мають різні ступені підготовки і навички роботи з комп’ютерною технікою.
Нестача викладачів, що спеціалізуються на дистанційному викладанні дисциплін, а також фахівців з дистанційного навчання – модераторів, координаторів є суттєвою проблемою. Адже викладач ДН повинен, крім дисциплін, знати специфіку і методи дистанційного навчання. Є достатньо велика різниця між проведенням аудиторного заняття і проведенням вебінару, відео лекції, спілкуванням у чаті, тощо.
Цьому треба навчати. Часто навчання викладачів обмежується тільки оволодінням навичок користувача, а потрібно – розробника курсів. Успішний розвиток системи дистанційного навчання без вирішення проблеми підготовки педагогічних кадрів неможливий.
Викладачі ВУЗів потребують спеціального навчання з розробки своїх курсів для дистанційної форми спільно з програмістами і в оволодінні відповідними педагогічними технологіями. Викладачам яким за 60 – це вже не потрібно, а тим кому далеко до 50 – часто матеріально невигідно. Це дуже велика проблема.
При такому стані речей стає необхідним мати в ВУЗі хочаб «кістяк» фахівців з ДН:
- координатор-консультант з питань ДН – володіє знаннями по методиці викладання та організації навчального процесу, і розбирається в можливостях системи управлінням навчанням (наприклад Moodle);
- головний розпорядник (методичний адміністратор) системи ДН – володіє практичними навичками створення, введення і корегування інформації та здійснює всі дії в системі ДН;
- технічний адміністратор – забезпечує працездатність системи ДН та реалізує необхідні технологічні рішення.
Більшість ВНЗ, які спеціалізуються на різних очних програмах, стикаються з великою кількістю проблем, пов'язаних не тільки з деяким відторгненням нових технологій, але і з необхідністю часткової або повної зміни усталених практик або бізнес-процесів. Більш того, для розвитку дистанційного навчання в таких закладах потрібні чималі обсяги інвестицій, які дозволять придбати необхідне обладнання, а також навчати не тільки професорсько-викладацький склад, а й адміністративний персонал і технічних фахівців.
Тому сьогодні основне завдання тих, хто управляє процесом впровадження і використання сучасних освітніх технологій, зробити цей процес максимально ефективним і мінімізувати помилки, для чого необхідно якомога активніше обмінюватися накопиченим досвідом.
Література
1. Мельник Ю.В., Богданова Н.В. Особливості комунікативних зв’язків у сучасній вищій школі // Розвиток професійних компетентностей державних службовців: комунікативний аспект: матеріали щорічної науково-практичної конференції за міжнародною участю (Київ, 3-4 листоп. 2016 р.) / за заг. ред. В.С. Куйбіди, М.М Белінської, В.М. Сороко, Л.А. Гаєвської. – Київ : НАДУ, 2016. – 460 с.
2. Коваленко М.И. Методологические основы повышения квалификации школьных учителей и преподавателей педагогических колледжей и вузов старшего возраста в области информационных и коммуникационных технологий: автореф. дис. д. пед. наук : 13.00.02. Москва, 2007. 37 с.